10 років світлої пам’яті Герою Олександру Романенку
Сьогодні, 19 серпня 2024 року, минає 10 років, як в зоні АТО трагічно загинув наш земляк, колишній Старосинявський селищний голова, Олександр Трохимович Романенко, 19 серпня 2014 року, який у червні 2014 року вступив у ряди добровольців для захисту територіальної цілісності та недоторканості нашої держави.
10 років тому – 23 серпня 2014 року - Старосинявщина у глибокій скорботі провела у вічність першого Героя, українського воїна.
Тоді у селищі було оголошено триденний траур та відмінені усі урочистості до Дня Незалежності. Минуло 10 років війни в Україні, 10 років кривавої історії…
Романенко Олександр Трохимович («Скіф»)
Дата та місце народження: 19 липня 1960 р., смт. Стара Синява, Хмельницька область.
Дата та місце загибелі: 19 серпня 2014 р., м.Іловайськ, Донецька область. Звання: Прапорщик резерву.
Посада: Старшина роти.
Підрозділ: 2-й Батальйон спеціального призначення НГУ «Донбас».
Обставини загибелі: Загинув 19 серпня 2014 р. у бою під час звільнення міста Іловайська, Донецької області від кулі снайпера, рятуючи пораненого товариша. Разом з Олександром загинув Сергій Шкарівський.
Сімейний стан: Залишилася дружина, син та донька.
Місце поховання: смт. Стара Синява (місцеве кладовище), Хмельницька область.
Указом Президента України № 754/2014 від 6 жовтня 2014 р., "За особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України", нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).
Нагороджений медаллю УПЦ КП «За жертовність і любов до України» (посмертно).
1977 р. закінчив Старосинявську середню школу №1, навчався у одному із хмельницьких ПТУ за спеціальністю "Електрик". У грудні 1978 р. призваний на строкову військову службу до лав Збройних Сил СРСР.
Обіймав посаду механіка-водія ракетного транспортера МАЗ-543 в одному з військових училищ у м.Казань, Татарської РСР РРФСР (Приволзький військовий округ), пізніше, у січні 1980-го, направлений для подальшого проходження служби до складу Обмеженого контингенту радянських військ у Демократичній Республіці Афганістан, де був призначений водієм автомобіля КамАЗ-5320 425-го окремого автомобільного батальйону 59-ї армійської бригади матеріального забезпечення 40-ї армії (військова частина польова пошта 13354, м.Пулі-Хумрі, провінція Баглан).
Після звільнення в запас у січні 1981 р. повернувся на батьківщину. У червні 1985-го з відзнакою закінчив Кам’янець-Подільський радгосп-технікум (Хмельницька область) за фахом "Електрифікація народного господарства". У 1985-1987 рр. заочно навчався у київській Українській сільськогосподарській академії, працював інженером-електриком, медичним техніком у Старосинявській районній лікарні.
1987р. за власним бажанням знов був призваний до лав ЗС СРСР, 11 квітня наступного року закінчив школу прапорщиків Прикарпатського військового округу, отримавши військове звання "Прапорщик". Служив начальником майстерні 40-ї армії Туркестанського військового округу, пізніше призначений заступником командира розвідувальної групи 459-ї окремої роти спеціального призначення Головного розвідувального управління Генерального штабу ЗС СРСР (військова частина польова пошта 44633, м.Кабул). Неодноразово брав участь у бойових операціях, нагороджений орденом Червоної Зірки (17.12.1990) та медаллю "За відвагу" (1.02.1989). Одним із його однополчан був Юрій Олефіренко.
З 1989р., після виведення частини до СРСР, служив у Туркестанському військовому окрузі (м.Самарканд, Узбекської РСР). Здійснив 42 парашутні стрибки, на змаганнях з бігу виборов звання чемпіона округу з легкої атлетики. Брав участь у зйомках художнього фільму "Афганський злам". У травні 1992 р. звільнився у запас.
Повернувся на батьківщину, у 1992-2005 рр. працював начальником охорони фірми "Інком" та ТОВ "Вега", пізніше - директором Новосинявського будинку-інтернату для людей похилого віку.
2 листопада 2010р. обраний Старосинявським селищним головою. Брав активну участь у громадському русі ветеранів-"афганців". З 1996 р. очолював Старосинявську районну організацію Української спілки ветеранів Афганістану, став соавтором виданої 2005 р. книги "Оце і є моя війна", готував матеріали для другої книги - про "афганців"-уродженців району, які живуть за його межами... Нагороджений медаллю "Захиснику Вітчизни".
Після подій Революції Гідності навесні 2014 р., ще на початку анексії Росією Кримського півострова, Олександр Трохимович, попри свої вік та посаду, одразу ж відреагував на загрозу незалежності і територіальній цілісності України - зібрав «тривожну валізу» і звернувся до військового комісаріату - але його відмовилися призвати до війська через вікові обмеження, що діяли на той час. Коли син-студент поділився з ним прагненням стати до армійських лав, він зупинив його, заперечивши: мовляв, тобі ще рано, ти вчися – а я воюватиму, бо вмію це робити… А потім – оформив відпустку й поїхав...
Він записався до добровольчого батальйону територіальної оборони "Донбас", отримавши позивний "Скіф", 23 травня брав участь у запеклому бою з терористами угруповання "Восток" у с.Карлівці, Мар’їнського району Донеччини. Після включення підрозділу до складу Національної гвардії України уклав контракт про проходження служби у військовому резерві НГУ, обійнявши посаду старшини роти резервного батальйону спеціального призначення НГУ "Донбас". Після проходження підготовки у червні 2014 знов повернувся до району антитерористичної операції, брав участь у визволенні від терористів населених пунктів Донецької і Луганської областей, зокрема, Артемівська, Лисичанська, Попасної, Курахового, Іловайська.
Як згадують побратими, він завжди носив на своєму "камуфляжі" свою "афганську" нагороду - орден Червоної Зірки, але цей своєрідний оберег не захистив його від кулі снайпера...
Місто Золоте, Луганської області увічнить пам'ять загиблого бійця АТО у назві вулиці. Колишня Леніна тепер носитиме ім'я Олександра Романенка з батальйону «Донбас».
1 липня 2015 р. на честь Олександра його позивним - "Скіф" - названо один із танків танкової роти 46-го окремого батальону спеціального призначення ЗСУ «Донбас-Україна».
2013р. Олександр Трохимович організував зустріч колишніх бійців 459-ї роти спецпризначення ГРУ в курортному селі Коблевому, що на Миколаївщині, в якій взяли участь понад 40 ветеранів, переважно – українців і росіян. «Як вони раділи, якими щирими були обійми і спогади!» – згадувала пізніше в інтерв’ю місцевій газеті його дружина Тетяна Володимирівна. Минуло небагато часу, і навесні 2014-го, спілкуючись з однополчанами через "Скайп" і соціальні мережі, Романенко жахнувся від того, що його російські побратими висловлюють «одноголосний одобрямс» агресивній політиці керівництва їхньої держави… Він намагався пояснити, що насправді відбувається в Україні, проте отрута пропаганди була сильніша, розмови не виходило – і від цього Олександрові Трохимовичу було так боляче, що він казав: у тих дискусіях йому важче, ніж у бою…
Олександр Трохимович віддав своє життя, захищаючи мир в Україні та її майбутнє. Спомин про його жертовний подвиг, мужність та самовідданість назавжди в пам’яті земляків.
Вічна пам'ять!
Український народ непереможний!
Слава Україні!
Героям Слава!
