Про наших волонтерів пишуть українські книги

Із глибоким захопленням і хвилюванням читаються рядки книги Сергія Соловйова (військового журналіста) «ПОДІЛЬСЬКИЙ ТРИЗУБ». Теперішні дні війни, переплетені сумом та звитягою сучасних захисників, їхні будні та подвиги… Про це неможливо мовчати.

Автор книги був мобілізований у щойно створений 36 окремий стрілецький батальйон. У книзі відображаються події становлення й бойового шляху батальйону у Хмельницькій, Сумській, Донецькій та Харківській областях упродовж квітня-грудня 2022 року Жвавий стиль розповіді переплітається із наданням документальної інформації. Наводяться розповіді бійців, які брали безпосередню участь у відсічі агресії росії.

УДК 821.161.2.09

КНИГУ ВИДАНО ЗА СПРИЯНННЯ:

БФ «Віра Нації»; Комунального закладу загальної середньої освіти "Початкова школа №3 Хмельницької міської ради"

директор Мудра Інна Іванівна;

        Гончар Тетяни Ігорівни;

 БО "Захисти Хмельниччину";

Хмельницької обласної військової адміністрації

© Сергій Соловйов, 2023

«Без нашого подільського батальйону війна з росією була б не такою. Інакшою. Це ж зрозуміло. Це точно знають наші бійці, від щирого серця посилаючи кривавого путіна і всіх його рашистів нах...

І це б сказали бійці, які згинули на фронтах у боротьбі за Україну. Вічна шана їм за жертовність, хоча вони й не хотіли б, щоб ми писали про них у минулому часі... Та й хіба хотіли наші хлопці стати жертвами?

Отож 36 окремий стрілецький батальйон воює, аби перемогти те хиже москальске поріддя, яке поперло через кордон попити крові наших рідних. Ми воюємо, і добре б стати фаховим військовим підрозділом Збройних Сил України... Хоча для багатьох це важко.

Трясця, до 24 лютого 2022 року хто з нас вірив у початок війни! У всіх були інші плани! Люди переймалися своїми справами: будували, сіяли, перевозили, лікували, торгували, співали, керували.

Наш батальйон - це світло й тіні. Це не якийсь уявний блискучий воєнний організм, а підрозділ справжніх людей, які вчаться, шукають відповіді, помиляються, проте стають на оборону України

.

ЯК З'ЯВИВСЯ НАШ 36 ОКРЕМИЙ СТРІЛЕЦЬКИЙ БАТАЛЬЙОН

2 квітня 2022 вийшла директива командувача військ Оперативного командування «Захід» генерал-майора С.Літвінова, якою передбачалося формування кількох батальйонів. Так вимагала директива Головнокомандувача Збройних Сил України.

Батальйони формувалися у Львівській, Івано-Франківській, Тернопільській, Чернівецькій областях, а наш 36 окремий стрілецький батальйон - військова частина А**** - створювався на Хмельниччині.

Проте в батальйоні виявилися хлопці не лише з Поділля - просто доля розпорядилася так, що мобілізували їх саме з цього славетного й красивого краю.

Заклопотані чоловіки та їхні родини, звісно ж, не знали про такі-от директиви та накази, у головах засіло - війна, мобілізація, звірства москалів та як захистити рідних. Хлопці приходили по повістки у територіальні центри комплектування та соціальної підтримки (ця назва приживається важкувато. Більшість говорить за звичкою – «військкомат»).

НАШ БАТАЛЬЙОН - ЦЕ ВОЇНИ + ВОЛОНТЕРИ

Квітень-грудень 2022 року

РАЗОМ ДО ПЕРЕМОГИ!

Збройні Сили України створили наш батальйон у непевний і зловісний час. Це був квітень, коли кремлівські війська чорною хмарою нависли над майбуттям нашої Батьківщини.

Україна не могла обійтись без нашого батальйону, але вона, на жаль, і не могла його повністю забезпечити.

За справу взялися волонтери. У батальйон доставляли медикаменти, провізію, інструменти й матеріали, обмундирування й взуття.

Завдяки волонтерам з'являлися радіостанції, оргтехніка, автомобілі, запчастини, тепловізори, прилади нічного бачення, біноклі, спальні мішки. Нам привозили пічки-буржуйки, генератори, домашню консервацію, окопні свічки... І щирі дитячі малюнки із пронизливими побажаннями.

Подільська турбота про подільський тризуб. Благодійний фонд «Перемога у серці».

Найближчі й найрідніші волонтерські організації й активісти - подільські. Вони приїжджають із тієї землі, яка відправила своїх хлопців на оборону України від російського агресора. Вони передають нашим бійцям чимало необхідних речей і світло своїх сердець.

Активісти Благодійного фонду «Перемога у серці» часто бувають у батальйоні - Раїса Туранська, Сергій Кунцов, отець Мирон. У нас тут - погані дороги, немає зв'язку, електрики, а з неба прилітає смертоносне залізо. Та вони ідуть до нас. Наш батальйон - це воїни та волонтери.

У кожного з наших помічників - свій шлях до справи допомоги Збройним Силам України.

24 лютого 2022 для Раїси Туранської все починалось так, як і для більшості українців. Вона прокинулась близько п'ятої ранку від вибухів. Будинок аж здригався. Вийшла на вулицю, та нічого не розгледіла. Зайшла. Звісно, про сон уже не було й мови.

Раїса згадує: «Потім були телефонні дзвінки, я дізналась про повномасштабний наступ рассєї на Україну. В той час мій молодший син працював у 3алізному Порту, це Херсонська область. Тому насамперед набрала його. Спросоння він не повірив. Довелося телефонувати ще – керівнику фірми. Врешті вони виїхали. До Меджибожа вони діставалися майже три доби.

А хвилин за двадцять після того, як син повідомив, що виїхав, почався обстріл росіянами із моря.

Зранку я вже просто не змогла всидіти дома спокійно. У місцевій групі викинули повідомлення - потрібна була допомога з продуктами та облаштування місця перебування ТРО. Я пішла.

Ми перебирали, складали, сортували. Це були продукти, одяг, постіль, засоби гігієни. За цією роботою вдалось відволіктись від своїх думок. Крім переживання за меншого сина, додалися хвилювання за старшого.

Син із дружиною живе в Бучі. Саме того дня вони мали приїхати до мене. Та близько одинадцятої він повідомив, що виїхати не має змоги. Їхня домівка - зі сторони Гостомеля. Звідти маршрутки вже не ходили. А свого автомобіля у них немає. І ніяк не можна було виїхати.

Тиждень я ходила до майбутнього штабу ТРО, щоб хоч удень не мати тривожних думок. Вночі дивилась новини, зокрема про Бучу. Спати я не могла. Перший раз заснула, коли приїхав молодший син. І проспала 2 год.

Через тиждень старший син Юра повідомив, що у них немає ані світла, ані газу, ані води. Телефон підзаряджає від ноута. Виходити на зв'язок буде, піднімаючись до самого даху. Там хоч трішки, та ловить.

Російські окупанти на той час чинили у Бучі таке, що я не можу передати емоцій, коли чула голос сина: «Ми живі».

Для штабу територіальної оборони вирішуємо знайти інше приміщення. Знаходимо. Збираємо продукти харчування, засоби гігієни та одяг. Підключається отець Мирон. На його машині завозимо в Хмельницький одяг для переселенців та продукти, теплий одяг та засоби гігієни у військові частини та госпіталі у Хмельницькому, Старокостянтинові.

Підключається Сергій Кунцов, веземо необхідні речі в Житомир на запит хлопців із нашого району. Відправляємо Новою поштою. На початку березня хлопців, яким ми допомагали, відправляють в Донецьку область. Вони телефонують і просять продукти та теплий одяг. Починаємо шукати, ким можна передати, бо там пошта не працює. Нам виставляють просто немислимі рахунки і не дають 100% гарантії. Таке нам не під силу. Обговорюємо і вирішуємо: поїдемо самі.

Гроші на дизель дали люди. Ідемо в невідомість. Дороги не знаємо. Орієнтуємось за навігатором. Що там - не знаємо. Як розмовляти з хлопцями - не знаємо. Просто знаємо, що ми повинні привезти те, що хлопці просять.

У дорозі хлопці телефонують і кажуть, що ми не встигнемо приїхати: «Нас вантажать і забирають далі». Ми дуже хочемо застати їх на місці, відповідаємо: «Встигнемо».

І встигаємо! Вони вже в автобусах, і тут ми приїжджаємо.

Вони зустрічають нас з пустими очима.

Я тих очей не забуду ніколи.

Вони самі ще не знають, що їх чекає. У їхніх очах читається і розгубленість, і тривога, і, що найгірше, - ніби прощання.

Я їх всіх обіймаю. Вони в ступорі.

Коли вивантажували продукти, хлопці незмигно дивилися на них. І лише питали: «Це вареники? Це пиріжки? І це все нам?»

Відкрила коробку з пиріжками, кажу: «Вам. Їжте, хлопці!» Без сліз на це не можна було дивитись. Як можуть хлопці голодними йти нас захищати?

Прощаючись, хлопці були вже трішки веселіші. І коли я запитала, чи можна обійняти, з усмішками хлопці погодились.

Відтоді ми їздили у бригади, спочатку до своїх хлопців. Потім нам телефонували з Меджибожа, Летичева, Хмельницького...

У 36 батальйон перший раз ми приїхали 27 серпня 2022 р. Приїхали під Покровськ, у Донецьку область. Бійці якраз вийшли з-під Пісків. Зустріч була неймовірною!

Я особисто знала Сашу Довгалюка. І з нами тоді водіями були Сергій Кунцов та Віктор Левчук - батько Дмитра Левчука. Він дуже хотів побачити сина хоч на хвилинку.

Зазвичай ми родичів не беремо, лише за необхідності, бо доводилось їздити практично без зупинок. Один водій їде, інший відпочиває. Я ще за кермо не сідала. А в отця Мирона їхати тоді не виходило.

Потім батальйон перекинули в Харківську область. Ми з командою просто не могли залишити своїх хлопців».

Вже стало традицією - приїхавши в батальйон, Рая через обійми передає нам почуття земляків. Вона каже: «Мене просили вас обійняти». І це зворушливі моменти війни за Незалежність: Рая в бронежилеті обіймає захисника в бронежилеті.

Це все патріотичне й щире Поділля обіймає воїнів. Без нашого Подільського тризуба війна таки була б інакшою.»

За матеріалами  книги «Подільський тризуб»