Фото без описуСьогодні, 02 жовтня 2026 року, триває 1682-та доба широкомасштабного збройного вторгнення росії в Україну. Щоп’ятнична акція на підтримку українських захисників у центрі громади вкотре нагадала про ціну нашого мирного життя та важливість спільної підтримки.

Щоп’ятниці на центральній площі біля Старосинявської селищної ради час ніби розділяється навпіл. З одного боку - молитовне коло тих, чиї серця щодня розриваються від болю, чекання та невідомості. З іншого - щоденний потік перехожих, які поспішають у своїх буденних справах, занурені в хатні турботи та особисті клопоти. Здається, що для багатьох війна стала чимось далеким, що має вирішитися саме собою. Поки на майдані лунає щира молитва за живих, полеглих, полонених і зниклих безвісти воїнів, більшість просто проходить повз. Сьогодні лише одна жінка з усього натовпу зупинилася, доєдналася до зібрання та віддала шану тим, завдяки кому громада живе під мирним небом…

Традиційно, акцію розпочала очільниця Старосинявського осередку ГО «Об’єднання матерів і дружин Захисників України», дружина Олександра Романенка - Героя, який віддав життя за Україну - Тетяна Романенко:   
«Сьогодні я хочу розпочати нашу акцію знову з сумної новини… В нашу громаду прийшла сумна звістка: ще один воїн, якого дуже довго чекала родина - 10 місяців очікували його повернення на щиті - повертається до дружини, до дітей, до батьків. Це Олександр Лясовий. Прошу вшанувати пам’ять нашого Героя хвилиною мовчання…

Коли у людей виникають проблеми, вони не опускають руки і не змиряються з цим, а шукають шляхи, як їх вирішити. У нас дуже багато проблем. Україна живе у турботах і в дні… А це не просто проблеми - це вже світове горе.   Наприкінці літа, десь у серпні місяці, у Канаді збиралася міжнародна конференція про поводження з військовополоненими. І, звичайно, на цій конференції порушувалися питання про полонених з двох сторін - в Україні та в Росії. Дуже злякали цифри, озвучені там: з початку військового вторгнення в Україну вдалося повернути з полону 8822 військових (з них 8587 - це чоловіки, і 235 жінок). За неофіційними даними, зниклих безвісти - 116 тисяч. Держава це офіційно не визнає, але це така приблизна цифра. 100% тих, хто повернулися з полону, після опитування розповіли, що зазнавали фізичного насильства. 80% з них - емоційних знущань, 24% - сексуального насильства. Потреба у відновленні військовополонених нагальна, і місяць тієї реабілітації, який надається, надто малий. Ті полонені, які вже декілька років на волі, в Україні, ще не відійшли від тих тортур і знущань, яких зазнали.   Ось це і є найважливішою причиною, чому ми тут з вами збираємося. Якщо людина зникла безвісти - це не вирок, це крик про допомогу, бо є надія, що вона в полоні і їй потрібна термінова допомога, її потрібно звільняти. Це не Україна, яка дотримується правил міжнародних конвенцій про тримання військовополонених… І задумайтеся: за місяць на одного військовополоненого росіянина Україна витрачає 10 тисяч гривень. А яка мінімальна пенсія? А виплата на дітей в Україні? Але якщо будуть мало витрачати на військовополонених - це порушення міжнародної конвенції і прав людини. Україна дотримується прав людини. А в Росії не визнаються ті військовополонені з тіньового полону, ті, яких продали в рабство, та катування, яких зазнають повернуті з полону… Це неймовірно важко уявити.   Тому про це треба говорити, про це треба кричати і задіяти всі механізми, щоб повернути з полону всіх, хто там знаходиться. Хочу запросити отця Миколая до молитви, бо ця наша молитва піднімає не лише наш із вами дух, а має дати надію тим, хто чекає і хто має повертатися».   До спільної молитви за захисників та духовного слова долучився настоятель місцевого храму.

Миколай Стельмащук, протоієрей, настоятель храму Різдва Богородиці в селі Пилявка (ПЦУ):   «Слава Ісусу Христу!   Ви знаєте, кожного разу, коли ми виходимо на акцію, ти думаєш: що я маю сказати так, щоб когось не образити? Що маю сказати так, щоб хтось не залишив нашу мирну акцію? Вдумаємось: 60 разів стукіт… Хвилина мовчання. Вона як вічність.   Коли ти стоїш і пробивають оцих 60 разів, вони пробивають вічністю для тих, кого це стосується. А хтось у цей час вирішує справи в нашій маленькій, але мальовничій Старій Синяві. Хтось навіть не зупинився, а хтось спеціально ставить машину, щоб потім розвернутися - аби тільки не їхати повз те місце, де стоять стяги з нашими воїнами-захисниками. Хтось як вирішував по телефону справу, так і вирішує. 

Ми дивуємось, що Росія не підтримує якісь там правила… Та ми самі їх не підтримуємо - не всі!   Коли якесь горе або біда в родині чи у наших близьких, ми маємо їх підтримати. 

Кажуть: людина розуміє тільки тоді, коли сама проходити це. Я дивлюсь, що в п'ятницю багато родин опускають руки і не виходять на акції. Ми можемо казати: "Виходьте", але ж ми не знаємо їхніх життєвих обставин. Може, хтось не має чим приїхати з дальніх сіл. Може, хтось байдужий. А може, хтось опустив руки і каже: "Та що воно дасть?"   Але навіть коли ти стоїш там із табличкою "Підтримай сигналом" і вже рукою показуєш: "Сигналь…" Акція ж не сьогодні почалась, вона відбувається кожну п'ятницю. Жаль, ми мали б сьогодні молитовно єднатися, бо цей стукіт - це як молитва, яка відкриває ті двері, які неможливо відкрити.   Життя іде тільки вперед, у майбутнє. Але тут, у мирній місцевості, ми можемо зупинитись на хвилину, на 15 чи 20 хвилин. У нас є вибір і є час. А там оця секунда на сході чи півдні - вона буває вічністю. Тут ми маємо цей час. Жаль і прикро, що дуже часто це вислуховують тільки ті родини, які й так стоять на акції. Кожен раз розказуєш ніби їм, бо іншим усім якось байдуже.

Але пам'ятайте: війна не закінчилася! І вона ще буде довго тривати. Після війни ми будемо ще дуже багато пожинати. Повоєнні часи - вони ще важчі, якщо зараз нам це здається важким. Але будьмо однією родиною! Будьмо плечем опори, знаходьмо час, бо завтра це може постукати в кожну сім'ю - в ту, яка гадала, що її це не торкнеться.   Там, де змучиться чужий син, постраждає дочка. Бо москалеві байдуже - він прийшов на українську землю нищити. Ми для нього - другий сорт. Йому такої розумної та мальовничої нації не потрібно. Йому потрібен той, хто сидітиме на лавці з чаркою, щоб легше було управляти.   Ми сьогодні маємо зупинитись і помолитись за чужу дитину. Чужого воїна не буває. Якщо ці родини змучаться, хто має за них говорити? Ми з вами - ті, хто хоче щось будувати і дивитись у вільне українське небо. А так у нас: "До храму не піду, Бог зачекає", "На акцію не прийду, бо не маю часу", "Воїну відчіпно скажу: я ж долучався цього місяця, хватить". Та повірте: коли воїн у домівці, ти готовий віддати все, щоб повернути його бодай на секунду.   Акція - це не просто пройтись для виду. Це сила духу і єдність! Гуртуймось і допомагаймо! Візьміть палець на руці й вдарте його - хіба рука буде повноцінно працювати? Ні, їй буде боліти. Так само воїни - це наша долоня, а кожен палець - напрямок перемоги.   Коли душа молиться - тіло працює! Тільки тоді буде перемога - коли ми будемо як одне ціле. Не покладаємось на когось, а починаємо з себе».   Своїми переживаннями та словом підтримки для родин розшукуваних воїнів поділилася Римма Блохіна, дружина полеглого захисника України Олександра Блохіна, учасниця спільноти родин військовослужбовців:   

«Всі, чиї близькі зникли безвісти, розуміють: іноді буває такий стан, коли опускаються руки і здається, що все… Сьогодні я лягла в ліжко, а завтра просто не встану - ні фізично, ні морально. Просто не зможу, не витримаю. Але кожного ранку ви прокидаєтеся, кожного ранку встаєте й йдете далі.   

Моя думка така: тут збираються найсильніші люди. Тому що для того, щоб витримати весь цей біль, щоб прожити цей стан, потрібна неабияка сила - сила волі, сила духу, сила характеру. Щоб кожного ранку зібрати себе до купи й жити далі. Жити, боротися, вірити, сподіватися… Для цього потрібні надвеликі зусилля.   Кожна людина по-своєму знаходить, за що зачепитися, за що триматися. У когось це внуки, у когось - діти, у когось побутові справи, а у когось просто думка: "Рано чи пізно я обійму свого рідного. Він повернеться живий. Повернеться здоровий - відносно, бо зрозуміло, що з полону здоровими хлопці не повертаються, їм потрібен великий час для того, щоб хоч трошечки повернутися до попереднього стану… Хоча полон не виліковується. Після полону немає того "року після", коли людина відновилася і все залишилося в минулому. Ці відчуття з хлопцями залишаться назавжди".   Тому я бажаю вам і надалі тримати в собі ту силу, яку ви маєте. Бажаю стійкості, не опускати руки, вірити та сподіватися».   Наприкінці заходу підсумок зібранню підвела Тетяна Романенко:

«Я щиро вдячна всім, хто не здався, хто не опустив руки, хто чекає і в кого ще живе надія - не втрачайте її, будь ласка. Ми всі з вами, ми підтримуємо. Щиро вдячна і Риммі, і мамі Саші Блохіна, бо вони, хоч і отримали важкі новини та зустріли свого воїна "на щиті", не залишають наш гурт і постійно присутні на всіх акціях… Це непросто, це дуже важко дається, бо доводиться щоразу переживати все по-новому.   Дякую всім, хто виходить на ці акції: працівникам селищної ради, будинку культури, бібліотеки та особливо Центру надання соціальних послуг - вони доповнюють наше коло, співчувають усім.   І як би не сталося в майбутньому, скільки б обмінів нам не обіцяли, цю надію в нас не знищити. Ми чекаємо, що з нашої громади повернуться живими. Бажаю кожній родині дочекатися тієї найбажанішої новини - дзвінка з незнайомого номера і рідного голосу в слухавці…».   
Акція завершується, але надія родин залишається непохитною. Пам'ятаймо: підтримка захисників і співчуття до їхніх сімей - це обов'язок кожного жителя громади. Не залишаймося байдужими, знаходьмо кілька хвилин у щоп'ятничному графіку, щоб стати поряд і розділити цей молитовний щит задля нашої спільної Перемоги!