Микола Ярош: Книга пам’яті «70 історій незламних»

Фото без опису Історія нашого земляка із села Харківці – життєва доля Захисника України Миколи Яроша, сповнена відваги, перемог, родинного тепла і водночас суму та болю втрати... Назавжди в нашій пам’яті!

ВІДЕО: https://www.youtube.com/watch?v=iwaB8781hAc&t=66s

БІОГРАФІЯ

Дата і місце народження:
29 листопада 1993 року, село Харківці, Старосинявський (нині Хмельницький) район, Хмельницька область.

Дата і місце загибелі:
29 лютого 2024 року, село Іванівське, Бахмутський район, Донецька область.

Микола народився в селі Харківці Старосинявського району Хмельницької області. У 2000 році пішов до 1-го класу Харківецької неповної середньої школи, де навчався до 9-го класу. У 2009 році після закриття школи перевівся до Пасічнянського ліцею імені Русого, який успішно закінчив у 2011 році.

З дитинства мріяв стати військовим, тому вступив до Кам'янець-Подільського ліцею з посиленою військово-фізичною підготовкою. Навчився встановлювати та знешкоджувати вибухові пристрої й забезпечувати мінну безпеку. У 2014 році закінчив ліцей та отримав посвідчення спеціаліста з розмінування першого рівня.

Після закінчення ліцею проходив службу в місті Охтирка Сумської області, а пізніше в зоні АТО/ООС, де пройшов усі «кола пекла» бойових дій. Також навчався у Львівському військовому коледжі сержантського складу Національної академії Сухопутних військ.

З 24 лютого 2022 року під час повномасштабного вторгнення росії служив у військовій частині А0284 - 80-й окремій десантно-штурмовій бригаді. Разом із побратимами був направлений на Донецький напрямок, зокрема до міста Краматорськ.

Микола загинув 29 лютого 2024 року в селі Іванівське Бахмутського району Донецької області.

Микола був нагороджений орденом «За мужність» III ступеня 4 квітня 2022 року, а 30 квітня 2024 року посмертно нагороджений орденом «За мужність» II ступеня.

ІСТОРІЯ ДИТИНСТВА

Микола народився 29 листопада 1993 року в невеликому селі Харківці на Хмельниччині - у простій, працьовитій українській родині, де життя ніколи не було легким, але було щасливим. Він був першим сином, і батьки вкладали в нього все, що мали: працю, турботу, терпіння й тиху надію. У селі роботи майже не було, тому велике господарство стало основою щоденного життя родини. Тут не розділяли дні на «вільні» й «робочі» - усе відбувалося разом, і Микола змалку зростав у цьому спільному ритмі. Його дитинство починалося рано - зі світанків, допомоги батькам і щоденних обов'язків. Він умів прокидатися без нарікань і лягати пізно, не скаржився на втому, бо розумів: батьки роблять усе можливе, щоб у домі було тепло й затишно. Саме це відчуття спільної відповідальності сформувало в ньому доброту й чуйність, уміння співпереживати.

У школі Микола мав багато друзів, бо був хорошим товаришем. Поруч із домом і навчанням у його житті рано з'явилася любов до техніки. У господарстві був трактор, і Микола полюбив його ще змалку. Разом із татом він лагодив, розбирав, уважно слухав і вчився розуміти, як усе працює. Одного разу під час польових робіт Микола, ще зовсім малий, засинав просто в тракторі й міг проспати так кілька годин - ніби той рівний гуркіт давав відчуття безпеки.

У родині він був не просто сином - він був опорою для мами й надійною правою рукою для тата. Коли Миколі виповнилося сімнадцять і він закінчував дев'ятий клас, у родині народився молодший брат Андрій. Це стало для нього справжнім щастям. Микола одразу взяв на себе роль старшого. Він пишався кожним кроком брата, кожним його словом, радів його успіхам так, ніби вони були власними. Навіть подорослішавши, Микола з особливим теплом згадував, як Андрій зростав на його очах, і завжди говорив про нього з гордістю.

Згодом життя повело Миколу з дому - навчання, дорослі дороги, рідкі приїзди. Але серцем він завжди залишався в Харківцях. Кожна зустріч із родиною ставала святом: спільний обід, розмови до пізнього вечора. Саме з такого дитинства - наповненого любов’ю, працею й теплом батьків - виріс Микола: світлий та щирий.

ІСТОРІЯ КОХАННЯ

Їхня історія почалася у 2020 році: вона зареєструвалася на сайті знайомств майже жартома - без надії на щось серйозне, радше з цікавості. Короткі переписки швидко зникали, не залишаючи сліду, і лише одне повідомлення, отримане ранком 7 лютого, не загубилося серед інших. Воно було простим, але саме з нього почалася присутність Миколи в її житті - спершу непомітна, а згодом необхідна. Вони почали спілкуватися щодня: повідомлення змінювалися дзвінками, дзвінки - відеозв’язком. Так минали місяці, а відстань між ними дивним чином скорочувалася. Вона бачила його очі через екран і ловила себе на думці, що чекає цих розмов.

Микола не тиснув і не вимагав зустрічі, хоча часто бував поруч - проїжджав через її місто, пропонував побачитися. Вона ж боялася: боялася закохатися, довіритися, впустити чоловіка у своє життя, де вже був син і власний, непростий досвід. Коли відчувала, що прив’язується, - різко віддалялася. А він чекав. Перша зустріч сталася несподівано, коли Микола приїхав у її місто по справах. Вона погодилася на коротку каву, переконуючи себе, що це нічого не змінить, але той вечір розтягнувся у довгу прогулянку холодним містом. Було морозно, та не їм. Вони говорили, сміялися, трималися за руки, і в цій простоті зникли всі страхи.

Після його від'їзду вона злякалася знову й обірвала спілкування, вирішивши, що так буде краще. Та повномасштабна війна розставила все по місцях. У перший ранок тривоги вона думала лише про нього, і той дзвінок, який нарешті відбувся, став переломним. Відстань і небезпека зробили їхні почуття чіткими й зрозумілими. Згодом вона впустила його у найцінніше - у свій дім і в життя сина. Хвилювання виявилися марними: між ними одразу виник теплий зв’язок, дім наповнився сміхом, спільними вечорами й відчуттям, що тепер вони - сім'я.

Пропозиція прийшла так само, як і все між ними, - не гучно, але впевнено. Вони мріяли про весілля після війни, будували плани, говорили про майбутнє, та життя не чекало. 2 лютого 2023 року вони стали чоловіком і дружиною, і майже одразу знову настала розлука. їхнє подружнє життя складалося з коротких зустрічей, повідомлень, голосу в слухавці та любові, яка тримала навіть на відстані. Вони встигли прожити рік як сім'я, відсвяткувати першу річницю, намріяти спільну доньку, говорити про дім і щасливе життя після Перемоги, а потім війна забрала Миколу. 29 лютого 2024 року він загинув під час виконання бойового завдання, та їхня історія не обірвалася: це кохання не пішло разом із ним - воно просто стало частиною її серця. Назавжди.

ІСТОРІЯ ВІЙНИ

Війна для Миколи не почалася раптово - вона визрівала в ньому поступово, ще задовго до того, як країну накрили перші вибухи повномасштабного вторгнення. Він ішов до неї свідомо, крок за кроком, ніби приймаючи внутрішнє рішення знову і знову. Для нього війна ніколи не була гучним словом чи абстракцією - це була конкретна робота, що вимагала точності, витримки й повної зосередженості. Його шлях пролягав там, де земля приховує найбільшу небезпеку. Робота з вибуховими пристроями навчила його довіряти не емоціям, а холодному розрахунку. Кожен рух мав значення, кожна секунда могла стати вирішальною. У цій тиші, де чути лише власне дихання й серце, він звикав до відповідальності за інших - за тих, хто прийде після, хто піде цією дорогою, навіть не знаючи, наскільки близько була смерть.

З роками війна змінювалася, але не змінювалося його ставлення до служби. Донеччина стала простором постійної напруги, де дні зливалися в один безперервний відлік між завданнями. Тут він бачив справжнє обличчя війни - втрати, виснаження, мовчазний біль побратимів. І саме тут остаточно стало зрозуміло: він належить цій справі не через наказ чи контракт, а через внутрішню потребу бути там, де найважче.

Коли почалося повномасштабне вторгнення, усе загострилося до межі. Завдання ставали складнішими, відповідальність - ще важчою. Він діяв упевнено, без зайвих слів, бо досвід навчив його головного - на війні немає часу на сумніви.

Його авторитет тримався не на званні, а на спокої й здатності приймати рішення тоді, коли інші губилися. Саме такі люди стають опорою для підрозділу, навіть якщо про це не говорять уголос. Війна залишила на ньому свій слід - важке поранення, довге лікування, місяці між лікарняними стінами. Але навіть там він залишався внутрішньо на фронті. Повного спокою не було, бо думки постійно поверталися туди, де тривав бій. Він знав: щойно зможе стояти - повернеться. Не з героїзму, а з відчуття, що його місце саме там.

Останній шлях проліг знову на Донеччині, де війна не відпускала нікого. Вибух став межею, за якою вже не було повернення. Він загинув під час виконання бойового завдання, залишившись вірним собі до кінця. Його історія війни - це не перелік звань і нагород, а цілісний шлях людини, яка не відступила, навіть коли мала право зупинитися. І саме тому ця історія не обривається - вона продовжується в пам'яті.