Фото без описуПрисвячується світлій пам’яті Захисника Сергія Коцупея

… Життя Галі не було легким. Галі було 11 років, коли померла її мама. Тато розумів, що Галя залишилася єдиною жінкою в хаті, і хоча його серце краялося від того, що дитинство доньки обірвалося так рано, він вчив її бути сильною.

Роки пройшли швидко. Галя закінчила школу та поїхала у велике місто. Влаштувалась на взуттєву фабрику, де від запаху шкіри і клею паморочилось у голові. Но вона не здавалась, а будувала плани на майбутнє.

Коли Галя приїхала провідати тата, вона побачила, як тато, який колись був міцний як дуб, тепер згасав на очах. Догляд за татом відновив у її пам’яті все: як замінити постіль, як підняти слабке тіло, побрити, підстригти, нагодувати з ложки. Ті самі руки, які колись шили взуття, тепер дбайливо поправляли подушку, не відходячи ні на крок, ставши для нього і донькою, і сином. Вона дала татові гідний і люблячий фінал життя.

Коли батько відійшов у вічність, Галя відчула не просто сум - вона відчула, що з її життя зникла мета. Весь її світ, який обертався роками навколо ліжка хворого тата, вмить зупинився. Хата, де кожен куточок нагадував про батьківську науку і довгі дні, стала в’язницею. Ця тиша давила на вуха, а самотність стала фізичним болем у грудях. У цьому стані безмежної самотності, коли здавалося, що весь світ відвернувся, а попереду - лише безкінечні сірі дні, Галя зробила крок, про який шкодувала потім. Вона вийшла заміж. Це була втеча від порожнечі, від важких спогадів. Вона просто вхопилася за руку, яка здалася рятівною, але виявилася чужою. Галя почувалася розбитою, вона зрозуміла, що помилилася одразу, але було пізно.

Маленький Вася - це справжній подарунок долі, який дав Галі сили триматися далі. Галя вперше за довгий час відчула справжнє, глибоке щастя. Вася був її маленьким сонечком.

Його сміх розганяв тишу в порожній хаті, а маленькі ручки, що тягнулися до неї, лікували всі душевні рани.

Життя Миколи почалося з випробування, яке не кожному під силу. Він ще не встиг зробити першого подиху, а вже пізнав втрату: батько помер за три місяці до його народження.

Хлопчик прийшов у світ, де на нього чекали лише пуста колиска та втомлені і виплакані очі матері. Змалечку Микола не знав ігор чи відпочинку. Поки інші діти бігали до річки, гралися у свої дитячі ігри, Микола поспішав до колгоспної комори на роботу. Працював нарівні з дорослими, бо треба було виживати. Його дитячі руки знали мозолі раніше, ніж навчився тримати перо. Це був несправедливий тягар, який він ніс з гідністю. У шістнадцять років він залишився без батька, якого ніколи не бачив, і без матері. Цей біль загартував його характер, але не озлобив серце. Тож коли настала пора «віддати борг Родині», хоча ні він, ні його родина ніколи нічого в неї не позичали, служив Микола у далекому Забайкаллі.

Служба на Забайкаллі була суворою. Микола часто стояв на посту, дивлячись на безкраї води Байкалу. Велич цього «моря» вражала: холодна, прозора глибина, гострі скелі та чуже далеке небо. Але чим довше він дивився на цю крижану красу, тим сильніше в його серці оживала інша картина - тепла, сонячна і така рідна. Найбільше йому марилися старі верби в кінці їхнього городу. Він бачив їх так чітко, наче міг торкнутися рукою. Здавалося, що це молоді дівчата розпустили свої довгі коси, а тихий шелест того листя був для нього милішим за будь-яку музику світу. Коли на Забайкаллі ще лежав сніг і дув холодний колючий вітер, Микола заплющував очі й відчував запах вишневих садів у своєму селі. Він пам’ятав, як сади вкривалися білим цвітом, наче одягали весільне вбрання. Цей спогад про Україну був для нього не просто картинкою, це було те джерело, з якого він пив силу. «Все минуло, пора додому», - тихо прошепотів Микола. Це поклик крові, пам'ять про батька і матір, той невидимий борг перед землею, яка його виплекала.

Того вечора Галя поверталася з роботи, ледь переставляючи ноги від утоми. Вася біг попереду, вигадуючи якісь свої дитячі ігри. Раптом біля них зупинився автомобіль. Водій вийшов з усмішкою і звернувся до малого:

- Ого, і куди ж ти мандруєш, козаче? Мабуть, стомився. Тож дозвольте підвезти «козака» та його маму.

Микола, який сам ріс без батьківської поради, відразу відчув серцем маленького Васю. Він знав, як важливо хлопчику мати поруч надійне плече.

Галя стояла осторонь, затамувавши подих, а всередині в неї тремтів голос якогось протесту і відгукувався фізичним болем. Перший шлюб залишив по собі не просто важкі спогади, а випалену душу. Вона хотіла захиститися від чоловіків, що обіцяють стати опорою, а потім руйнують усе вщент. Вона сердилася на Васю за те, що він так швидко потягнувся до Миколи. Вона готова була перервати цю розмову, але слова застрягли в горлі. Бо Микола опустився на коліно, ставши одного росту з хлопчиком, і Вася легесенько обійняв Миколу за шию, торкаючись маленькою долонькою обличчя. Галя ледь стримувала свій гнів. Вона не могла опанувати себе, але після того як Микола сказав: «Галю, діти щасливі лише тоді, коли у них є тато і мама». Слова Миколи стали для неї емоційним землетрусом. У вухах заклало, а фраза Миколи пульсувала у скронях. Їй хотілося щось сказати про свій невдалий досвід. Вона прикусила губу, щоб не розплакатись. Вона не могла більше триматися. Коли вбігла в хату і впала на подушку, втопивши в ній обличчя, дала волю сльозам. Подушка швидко намокла від гарячих сліз. Не чула нічого навколо - лише звук свого серця, яке так голосно стукало у її грудях. Вона плакала за тим щастям, у яке сама боялася повірити. Весь її гнів почав танути як березневий сніг.

Сімейний союз зав’язався так, наче коріння старих дубів. Дві сирітські долі, помічені раніше втратами, переплелися в одну щасливу сім’ю. Коли народився Сергійко, радості у сім’ї не було меж. Усю роботу по господарству робив Микола, а маленький Вася, вдаючи дорослого, допомагав Миколі. Галя весь час проводила з Сергійком. Галя виціловувала ручки і ніжки Сергійка, розмовляли тільки на тій мові, яку розуміли обоє.

Швидко пролетіли роки. Виросли діти. Вася обрав професію рятівника і працював у Києві. Сергійко, відслуживши службу у спецназі, пішов навчатися у школу міліції у м.Києві. Після реформи міліції працював у службі охорони.

Щасливе і мирне життя обірвала війна, перекресливши найкращі плани на майбутнє. Повістку отримав 2 вересня 2022 року. Чотири місяці був «в учебці»  в Житомирській обл. 6 січня - це був момент, який розділяє на «до» та «після». 6 січня. День, коли родина мала зібратися за святковим столом, коли кутя мала пахнути медом, а світло свічок - обіцяти мир. Вперше він не їхав до мами. Вона чекала своїх дітей за святковим столом, готувала 12 страв, поправляла скатертину на столі. Але шлях її Сергійка лежав туди, де небо не світиться зірками, а загравами. Його шлях лежав туди, де чули канонади. Де земля здригалася від вибухів. Потяг віз їх у Бахмут.

У потязі було тихо. Хтось спав, хтось згадував святий вечір, святковий стіл, за яким збиралася уся родина, хтось дивився у вікно на темні силуети дерев. Сергій кілька разів брав телефон у руки, дивився на фото мами, але так і не наважився зателефонувати. Що сказати? Що замість різдвяної колядки він тепер чутиме лише гуркіт артилерії, страшні вибухи ракет? Замість куті -сухпайок, замість святкової сорочки - важкий бронежилет. Він уявляв, як тато запалює свічку, а мама тихо шепоче молитву за нього. Думав про затишну хату, хоч би мама не відчула, що він їде туди, де життя і смерть ходять разом. Він їхав на війну, і цей святий вечір став для нього першим кроком у пекло, яке він мав пройти…

Служба проходила у десантно-штурмовій бригаді «Хортиця». Спочатку під Бахмутом, потім у Соледарі гранатометником у містечку «Красна Гора». Коли випадала вільна хвилина, телефонував мамі. Тихо так, спокійно розмовляв, хотів заспокоїти, але обстріли не замовкали ні на хвилину. Ворог лютував, мов поранений звір. Вогонь артилерії не вщухав ні на мить, залишаючи по собі лише попелище. Небо почорніло від диму, а земля здригалася під натиском ворожої орди. Здавалося, ніщо не може зупинити цю смертоносну лавину. Ворог ішов напролом, шаленіючи від власної безкарності. Гудіння техніки та вибухи злилися в суцільний гул, що тиснув на вуха і мозок. Ворог палав ненавистю, прагнучи змести все на своєму шляху. Але посеред цього пекла на самісінькому краї безодні стояли вони - наші воїни. Їх було 6 воїнів і 2 медсестри. Вони не просто тримали оборону, вони вросли в землю, ставши з нею одним цілим. У їхніх очах не було страху, лише свята любов до свого дому. Це була битва не лише зброї, духу, де сталь ламалася об людську волю, а ворожа лють розбивалася об їхню незламну стійкість.

Сергій і ще 5 побратимів та 2 медсестри до останнього подиху були поруч. Сергій глянув на побратимів і на тих переляканих медсестер. Він просто щиро, по-людськи посміхнувся, ніби кажучи: «Все буде добре, рідні мої, ми впораємось!» Хлопці тримали свій сектор, виснажені безперервними боями, але вірні обов’язку. Дві медсестри, попри постійне тремтіння стін від вибухів, не припиняли роботу. У ту хвилину вони схилилися над пораненим, накладаючи перев’язку. Їхні руки були впевненими, а посмішка Сергія - заспокійливою, хоча навколо лютувало пекло. Поки військові та медики виконували свою роботу, «ждуни» - ті, хто переховувався поруч і мав би бути вдячним за захист - зробили свою чорну справу. Зрадницький «маячок» спрацював бездоганно. Снаряд прилетів туди, де була зосереджена остання надія групи.

Вони пішли з життя в момент найвищого прояву людяності: медсестри - рятуючи, хлопці - захищаючи. Вони залишилися вірними один одному до останнього подиху. «Ждуни» отримали те, на що чекали. Вони здали своїх захисників, не розуміючи, що разом із цими хлопцями та дівчатами під завалами загинула їхня власна людяність. Пряме влучання обірвало їх життя, але не їх силу духу. Вони мали любити, ростити дітей, будувати майбутнє, але вони стали янголами-охоронцями нашої землі. 

Спочивайте з миром, наші герої! Ви не встигли пожити, але встигли стати безсмертними.

Мама три доби не випускала телефон із рук. Він став частиною її долоні. Три дні тиші, яка кричить голосніше за будь-який вибух. «Де ти зараз? Чи холодно тобі? Чи ти хоч на мить заплющив очі, щоб відпочити?» Як пояснити серцю, що треба ще трохи почекати, коли воно вже розривається від передчуття. Цей стан невідомості - найважче випробування для материнського серця.

Це була ніч, коли село не спало, але мовчало так страшно, що здавалося - сама земля затамувала подих. Коли машина в’їхала в межі села, темряву розрізали сотні маленьких вогників. Це були люди. Вони виходили з хат, ставали на коліна прямо в холодний сніг. Люди тримали лампадки, і цей слабкий вогонь вихоплював з темряви заплакані обличчя. Село зустріло свого героя з глибокою тугою і болем. А в хаті, де зібралася уся родина, тихо плакала мати:

- Я мала цілувати в чоло, коли він з нареченою на поріг ступить. Я мала рушники під ноги стелити, щоб доля була щаслива.

Але замість рушників під колеса летіли квіти. В нічному світлі вони були чорні. Вона так хотіла ту дівчину, яку він обере, бо та невідома мала зробити його щасливим. Мрії матері не просто зникли - вони згоріли у ту ніч. Її син повернувся додому не нареченим, не господарем, а вічним воїном.

Війна відібрала плани на онуків, на спокійну старість, на веселий дитячий сміх на подвір’ї. Цей меч війни розбив не просто твої мрії - він розбив серце кожного, хто тебе знав. Галя дивилася на прапор і їй здавалося, що синій колір - то очі її Сергійка, а жовтий - то пшениця, яка колосилася влітку в кінці їхнього городу.

Під Бахмутом земля чорна й обпалена, а тут, удома, вона прийняла його лагідно, як мати приймала вперше свою дитину. Сергійка в селі запам’ятали всі і знали насамперед за його усмішку. Вона була в нього якась особлива - не просто рух губ, а світло, що йшло прямо з очей. Вона була щирою, трохи сором’язливою і такою лагідною, що на душі ставало тихо і спокійно. Вчителі в школі прощали йому дрібні гріхи за той погляд, а дівчата таємно зітхали, бо у тій усмішці не було ні краплі гордості - тільки чиста, сонячна душа. Ця усмішка була як промінчик сонця, що пробивається крізь хмари в дощовий день.

Він пішов у вічність не один. Їх убила зрада, але об’єднала спільна молитва і вірність присязі. Нехай ці рядки нагадують про ціну нашої свободи.

 

Автор:  Степанида Дацуник,
с. Бабине

P.S.  У лютому 2024 року військовослужбовця Сергія Коцупея нагороджено  за особисту мужність і самовіддані дії, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України,  орденом "За мужність" ІІІ ступеня.

Згідно рішення сесії Старосинявської селищної ради у травні 2024 року військовослужбовця Сергія Коцупея нагороджено нагрудним знаком та дипломом «Почесного громадянина Старосинявської громади» (посмертно), котрий  вручено  родині загиблого  військовослужбовця.

Герою у 2026 році мало б виповнитися 37 років…

У нього залишилися: мати Галина Василівна, батько Микола Сергійович та рідний брат Василь.

… Він залишив по собі незабутній слід, як відважний воїн та вірний син України, який віддав своє життя за мир і спокій на рідній землі. Його відвага та відданість країні назавжди залишаться в пам'яті кожного, хто знав Героя особисто та у серцях усіх українців.

Вічна пам'ять захиснику України! Назавжди в нашій пам’яті.