Біль, віра та право на повернення

У Старосинявській громаді відбулася чергова акція на підтримку зниклих безвісти та полонених захисників.

Щоп’ятниці серце нашої громади б’ється в унісон із тими, хто чекає. На площу виходять люди, чиє життя розділилося на «до» та «після» - родини наших військовополонених та зниклих безвісти захисників.

Цього тижня акція надії знову об’єднала небайдужих старосинявців. Голоси тих, хто виступав біля мікрофона, - це голоси досвіду, незламної віри та духовної сили.

Акцію розпочала очільниця Старосинявського осередку ГО «Об’єднання матерів і дружин Захисників України» Тетяна Романенко. Як людина, яка підтримує зв'язок із десятками родин військовослужбовців та знає зсередини всі юридичні й моральні питання, вона звернула увагу присутніх на нові законодавчі ініціативи, що викликають глибоке обурення в суспільстві:

«Зараз Верховна Рада проголосувала за законопроєкт 136-46, який наразі перебуває на підписі у Президента. Цей закон фактично нівелює статус "зниклого безвісти", прирівнюючи таких військових до загиблих. Для держави це виглядає як спроба спростити процес: виплачувати мінімальну пенсію, припинити активні пошуки та підтвердження перебування в полоні, не включати людей до списків на обмін. Але для нас це - відбирання останнього шансу! Рік тому, коли ми починали перші акції в селищі, цифра зниклих в Україні коливалася в межах 5-8 тисяч. Сьогодні їх понад 100 тисяч. І ми знаємо, що серед них є живі. Є випадки, коли з полону повертаються навіть ті, кого вже встигли поховати. Держава має гарантувати найперше - пошук і повернення кожного, а також гідне ставлення до їхніх родин».

Тетяна Володимирівна також закликала громаду активно підписувати петиції до уряду та долучитися до масштабної всеукраїнської акції нагадування про зниклих безвісти, яка відбудеться 18 липня у Києві.

Духовну підтримку і розраду присутнім надав отець Миколай Стельмащук. Священнослужитель, який щотижня молиться пліч-о-пліч із родинами захисників, звернувся до присутніх із проповіддю про силу спільноти та, на жаль, про випробування людською байдужістю, яке досі доводиться бачити на місцевих вулицях.

«Молитва - це закон Божий, це їжа духовна, повітря, надія і найбільше - віра. Часто запитують, як саме молитися? Від серця і душі. Можна сказати лише два слова, але щиро. І найсильніша молитва - це та, яка лунає в гурті. Материнська молитва. Стоячи сьогодні на початку акції, прикро було бачити, як дехто намагається оминути нас іншою стежкою, аби лише не дивитися у стривожені обличчя родин, як мало водіїв реагують сигналами підтримки. Але водночас сьогодні я мав дві зустрічі з нашими військовими - з воїном Довгалюком, який показує всій громаді приклад, як боротися і не опускати руки, та бійцем 21-ї бригади, який привіз стяг на знак подяки. Ці зустрічі перекреслюють увесь негатив. Життя - це довгий коридор із багатьма дверима. Десь вони закриті, але не виходьте з цього коридору. Десь двері обов'язково відчиняться. Не опускайте рук, ви сильніші за всю цю метушню, за всіх тих, хто просто говорить і нічого не робить, сильніші за байдужих…».

Пронизливим та емоційним став виступ Римми Блохіної. Як дружина загиблого захисника, вона пройшла цей пекельний шлях особисто - від розпачливого сповіщення про зникнення безвісти, місяців невідомості, пошуку зачіпок, повторних експертиз ДНК до повернення чоловіка «на щиті». Сьогодні вона вийшла на майдан, щоб стати голосом і опорою для тих жінок, які все ще чекають.

«Прирівнювати зниклих безвісти до загиблих - це нелогічно і жорстоко. Я розділяю біль тих родин, які дізнаються про трагедію одразу. Але жити місяцями чи роками в підвішеному стані - це щоденне метання від тендітної надії до цілковитого розпачу. Коли приходить сповіщення про зникнення, ти шукаєш хоч малюсіньку зачіпку. Потім сповіщення про збіг ДНК - і ти переживаєш увесь цей жах знову. Потім повторна експертиза...  У 99% випадків зниклих безвісти потім ховають у закритих домовинах. І навіть після цього ти все життя живеш із думкою: "А раптом це не він?". Наші рідні зникли не десь на прогулянці, вони зникли в надважких бойових умовах. Вони - Герої для країни та своїх родин, і влада зобов'язана ворушитися і шукати їх, а не списувати, ніби вони просто розчинилися в повітрі».

На завершення мітингу Тетяна Романенко знову звернулася до громади, нагадавши, що кожен портрет на прапорах у руках матерів, дружин та дітей - це чиєсь перекреслене мирне майбутнє. Ці чоловіки та жінки мали творити, любити, виховувати дітей, працювати на рідній подільській землі, натомість зараз вони перебувають у найважчому стані, в якому може опинитися людина - у повній невідомості.

Проте приклади чудесних повернень, як-от нещодавнє звільнення з полону батька та сина, які перебували в неволі з 2022 року, доводять: боротися варто до кінця, бо дива трапляються там, де за них б'ються.

Акція завершилася оголошенням списку кожного українського воїна, який чекає на повернення додому, та, традиційно, гімном України, який в ці важкі часи звучить особливо сильно і піднесено. Як велике серце України.

Ми не маємо права забути. Ми не маємо права мовчати. Повернути кожного…