Жінка - фенікс

Розповідь розпочну з дитинства, якого у неї, мабуть, і не було. Це розповідь про те, як маленька дівчинка стала берегинею роду.

Її дитинство пахло не новими іграшками чи цукерками. Ляльки Катя робила собі з молодих кукурудзяних качанів, у річці збирала якісь гладенькі камінчики. Коли настав день Першого дзвоника, Катя міцно тримала маму за руку, почуваючись трохи ніяково серед пишних бантів і великих букетів квітів. Після урочистої лінійки настав час традиційного обміну подарунками, коли учні випускного класу дарували подарунки першокласникам.

До Каті підійшов високий хлопець - випускник. Він усміхнувся і простягнув їй пакунок, перев’язаний стрічкою.

- Це тобі, малечо. Нехай школа буде в радість, - сказав він.

Маленькими рученятами розкрила пакунок. Там була справжня лялька! З великими блакитними очима, в рожевій сукні та з золотими кучерями. Притискаючи ляльку до грудей, тамувала подих, ніби боялася, що хтось забере.

Її дитинство закінчилося не з віком, а з першим відром води, яке вона витягла з колодязя, щоб допомогти мамі, яка працювала на фермі від досвітніх сутінків до пізньої ночі. Дівчинка не гралася лялькою - вона порала господарство, підмітала хату, готувала обід. Сусіди жартома називали її «робочою конячкою», але в кожному жарті є частка гіркої правди.

Важка праця мами на фермі не минула безслідно. Мама згасла швидко, як свічка на вітрі, залишивши по собі велику відповідальність за меншу сестру Олю. Катя не зламалась під вагою обставин. Закінчила 10 класів і пішла працювати на ферму дояркою.

Коли вперше зайшла у корівник, запах силосу і теплого тваринного дихання вдарив в обличчя. Інша розвернулася б і втекла назад до підручників, но вона вибрала добробут родини. На фермі її спочатку жаліли: «Отака молоденька, ще зовсім дитина». Її руки, спочатку слабкі, швидко звикли до важкої роботи.

Вечорами молодь збиралася у клубі, а вона поверталась із ферми з гудінням у ногах. Важка втома розливалася по тілу свинцем. А сили були в тому, що вона була опорою для сім’ї. Для молодої дівчини робота була важка та виснажлива. Важкі бідони з молоком впивалися у долоні так, що синіли пальці на руках.

Того вечора Катя відчувала себе зовсім знесиленою. Вдома косила сіно для своєї корови, і робота на фермі забрала багато сил, а перед нею стояли ряди важких ємностей, які треба було завантажити на машину. Вона вхопилася за ручку бідона, напружилася всім тілом, але ноги зрадницьки затремтіли. Здавалося, ще мить - і вона впаде поруч із тим молоком.

- Відійди трохи. Давай допоможу, Катю, - голос пролунав зненацька.

Це був Микола. Він не чекав на відповідь - просто підійшов і легко, наче то були порожні відра, підхопив бідони й один за одним закинув у кузов, а сильні плечі закрили дорогу до бідонів.

Катя завмерла. Вона звикла робити все сама - знала, що життя це боротьба. Катю охватило якесь дивне відчуття. Вона дивилася, як Микола ніби граючись закидав бідони у кузов, і вперше відчула, що таке справжня чоловіча допомога. Вона витерла спітніле чоло, і на її обличчі з’явилася несмілива, але тепла усмішка. Того вечора Микола вперше провів її додому.

Одного вечора, коли стомлене сонечко заходило за горизонт, Микола взяв її за руку, подивився в очі й сказав: «Давай будемо жити разом». Катя погодилася, надіючись, що буде мати підтримку від чоловіка.

Народились два синочки - Саша і Діма. Раділа, що виростуть, допомагатимуть, бо чоловік Микола не став опорою для сім’ї. Подружився з оковитою і часто заглядав у пляшку, ставши тягарем для сім’ї. Тож своїх синів ростила сама, вкладаючи у них усю свою душу, усю свою материнську любов і надію на краще життя; що настане час, коли сини стануть опорою у житті.

Але доля наче хотіла випробовувати її на міцність. В сестри Олі теж народилася дівчинка Іванка, якій раділи усі. Але радість була недовга. Важко захворіла сестричка. Катя не залишила сестру зі своєю бідою, а стала там, де інші опускають руки. Нескінченні дні у лікарнях, білі стіни коридорів, запах антисептиків і довгі ночі біля ліжечка. Години проводила під операційними дверима, коли час наче зупинявся, а серце б’ється не у грудях, а у скронях. Вона не просто допомагала - вона дихала цією дитиною, несла у молитві, випрошуючи у Бога здоров’я для Іванки. Фізична праця не так виснажувала її, як боротьба за життя Іванки. Завдячуючи її впертості, дієтам, яких дотримувалась, і вірі в Бога, дівчинка одужала. Для Іванки вона стала вогником, який завжди гріє.

Виросли уже і сини її. Саша відслужив 1 рік 6 місяців строкової служби і повернувся у рідне село. Пішов працювати у ФГ «Вікторія», тому що не просто любив землю - він її відчував. Мама працювала на цій землі і дітей вчила змалечку: «Праця біля землі - це наче розмова з Богом». Тож коли вранці, йдучи на роботу, набирав повні груди повітря, відчував себе господарем на цій землі. Його міцні та мозолисті руки пахли не парфумами, а вітром, сонцем і хлібом. Він любив землю і зерно в ріллю сіяв так лагідно, ніби вкладав дитину в колисочку спати. Фермерське господарство росло і розвивалося, то і заробітки у Саші були непогані. Тож Катя думала уже і про весілля Саші, і випускне плаття для Іванки.

Діма уже служив у Національній гвардії України в місті Ізюм і мав уже повернутися додому. Але страшне слово «війна» наче гостре лезо розірвало мирне життя. Слово війна відібрало усі мрії і плани. Війна не вибирає людей, вона просто нищить усе, що люди плекали роками, перетворюючи гарні мрії на сірий попіл.

У перший же день війни, коли ворог ступив на нашу землю, руки, що пахли землею і зерном, взяли зброю. Обійняв маму на прощання і сказав: «Мамо, я дуже скоро повернуся, я так хочу сіяти і збирати врожаї, я дуже люблю землю».

Він повернувся на щиті. Наше село здригнулося не від вибухів, а від невимовного жалю. Додому у рідний край повернувся наш захисник. Його шлях до останнього спочинку був устелений квітами та вмитий сльозами. Люди від малого до старого вийшли на дорогу. Чоловіки знімали кашкети, жінки хустинками витирали сльози. Село опустилося на коліна, село заціпеніло. Навіть вітер, здавалося, перестав колихати пшеницю на полях «Вікторії», яку ще восени засівав Саша. 

Коли машина зупинилася, вона не закричала, просто протягнула руки вперед, ніби намагаючись підхопити сина, як у дитинстві, коли він вчився ходити. Але під руками зашелестів лише жорсткий синьо-жовтий шовк.

Найважчою була зупинка біля ФГ «Вікторія». Саме тут працював Саша, тут його знали як людину слова, невтомних рук та щирого серця. Працівники господарства вийшли живим коридором, схиливши голови у скорботі і пошані. Колеги, з якими він ще недавно складав плани на майбутній урожай, сьогодні тримали прапори з чорними стрічками та витирали сльози, не вірячи, що війна забрала найкращого.

Ніколи не забудуть односельчани слів, які сказав керівник ФГ «Вікторія» Олександр Анатолійович Голомах: «Саша пішов захищати наші поля, щоб ми могли жити і працювати на своїй землі. Тепер він повертається на вічний спочинок. Він віддав своє життя за ту землю, яку так безмежно любив. Тепер він її частинка. Тепер він  - той самий колос, що проростає крізь біль у вічність, а душа його здійнялася над полем золотим жайворонком». Тож коли мама йде на могилу до сина повз пшеничне поле, вітер гладить її волосся, а колосочки схиляються в низькому поклоні.

Жінка згасла. Чорний попіл розпачу вкрив її дім і став сірим. Адже вона втратила крило, на яке завжди могла опертися. Вона виплакала очі, поховала частину своєї душі під високим хрестом на сільському цвинтарі.

Але десь там, у густій павутині воєнного лихоліття, промайнула надія, що вижив її молодший син Діма. Він був її останнім промінчиком, що зігрівав її душу на цьому світі. Діма служив у Національній гвардії України. Відбувши перший рік розвідником взводу, підписав контракт ще на два місяці, перевівся по контракту у м. Запоріжжя. Мамо, іду виконувати бойове завдання, - сказав по телефону Діма, - повернуся дуже скоро. Приїду на твій день народження з дівчиною, з якою хочу одружитися.

Тож коли на її день народження задзвенів телефон, з радістю і надією Катя взяла трубку. Але такі короткі слова вдарили по її серцю, і у скронях дзвінок не тільки у серце, а й у скроні: «Під час бойового завдання ваш син пропав безвісти».

Запаморочилось у голові, потемніло в очах, земля втекла з-під ніг. Ця звістка - це особливий вид катування. Якщо загибель старшого була гострим болем, то зникнення молодшого - це відкрита рана, яка не гоїться. Загибель можна оплакати, але зниклий безвісти  - це життя у підвішеному стані, це коли кожен стукіт у двері змушує серце зупинятися, а кожен телефонний дзвінок з невідомого номера викликає тремтіння у руках.

Вона не знає, де він: у полоні, а може, поранений чекає на допомогу? Ця невідомість могла б зламати будь-кого, перетворивши на тінь. Але вона пішла іншим шляхом. «Якщо я не можу обійняти свого сина, буду захищати чужих», - ковтаючи клубок у горлі, думала Катя.

Тож на Різдвяні свята організувала молодь нашого села: створили вертеп і, не минаючи жодного двору, вітали господарів зі святом, дарували їм свої колядки, несли радість народження Ісуса Христа. Господарі дякували за гарні колядки, роздавали гостинці і давали гроші на ЗСУ. Адже наші воїни, які боронять нашу землю на сході, віддають своє життя не тільки за землю, а й за нашу мову, культуру, наші вишиванки, щедрівки і колядки, які звучать у всьому світі.

На зібрані кошти закупили матеріал для плетіння маскувальних сіток для воїнів нашого села. Замість того щоб дозволити горю спалити себе дотла, вона вирішила стати вогнем, який гріє інших. Вона не просто вижила - вона відродилася.

Катя стала «командиром тилу» нашого села. Вона організувала навколо себе все село, стала стрижнем, навколо якого об’єдналися інші жінки, підлітки, старі - всі йдуть до клубу, бо тут б’ється серце нашої громади. Кожен вузлик  -  це молитва за чийогось сина. Адже всі односельчани плетуть захист для тих, хто на передовій, ніби намагаючись закрити своїми руками все небо над Україною.

У великому залі клубу було чути лише сухий шурхіт розірваної тканини. Жінки стояли біля високих рам, ніби біля вівтаря, вплітаючи у сітки свою тривогу. Раптом тихо, майже про себе, хтось із жінок заспівав: «Ой у лузі червона калина похилилася, чогось наша славна Україна зажурилася...» І раптом на весь зал прогриміло: «А ми тую червону калину підіймемо, а ми нашу славну Україну, гей, гей, розвеселимо!» Вони співали для вояків усієї України, і в ту мить кожна вірила: Україну ворог не здолає. Пісня закінчилася. В залі стало легше дихати, вони ніби виспівали все те горе, що впало на плечі українців.

Дорогі односельчани! Кожна стрічка, яку ми вплітаємо у сітку  - це не просто тканина, це невидима броня, яку ми передаємо нашим захисникам прямо з дому. Дякуємо кожному, хто приходить, хто дає гроші, хто приносить матеріали, хто вкладає душу! Нехай цей допис надихне ще більше людей долучитися до плетіння. Сильний тил - це запорука міцного фронту.

Дорога наша Катю! Дякуємо тобі за те, що стала тим «двигуном», який об’єднав нас усіх. Ти не просто організувала усю громаду навколо спільної мети. Ти - наш натхненник і справжній приклад незламності. Дякуємо за терпіння, віру та твій незламний дух!

Такі люди, як Катя, і громада нашого села - це і є те саме «міцне коріння», на якому тримається наша країна. Тож нехай наші сітки будуть найнадійнішим оберегом для воїнів, а наша робота спориться у дружному колі.

Коли загинув Саша Юрков, йому виповнилося лише 22. Дімі Юркову теж було 22, коли «пропав безвісти». У цьому віці мрії не мають кордонів, а надії - прозорі й чисті, як ранкова роса.

Йому назавжди 22. Він пішов у зеніті своєї юності, залишивши по собі тишу, яку неможливо заповнити. Він мав би будувати дім, сіяти зерно, тримати за руку кохану... Він став нашою пам’яттю, воїном світла, чия молодість тепер викарбувана в граніті та в наших серцях.

Молодший Діма - такий самий юний, такий самий сповнений життя. Його доля розчинилася в мареві війни, залишивши по собі найважчий хрест - невідомість. 22 - це вік, який мав пахнути весільним короваєм, а не полином і порохом. Це вік, який мав принести в дім дитячий сміх, а приніс невимовну тугу.

Ми пам’ятаємо, ми чекаємо, ми вклоняємося кожному дню їхнього короткого, але такого яскравого життя.

Слава Україні! Слава нашим захисникам!

Автор: Степанида Степанівна Дацуник, с. Бабине